Я  росіянка  за  походженням:  мати  з  Іванівської  області, батько -  з  Брянської. А  я  взагалі  народилася  На  Далекому  Сході  Росії,  в  Хабаровську.  Але  з  7  років  я  проживаю  в  Україні. 

     З  2-го  класу  в  школі  спокійно  вивчала  українську  мову.  Але  в  побуті  її  не  використовувала,  бо  в  Луганську  та  Одесі,  де  мені  довелося  жити,  спілкувалися  всі  російською.  Але  ніколи  я  образливо  до  цієї  мови  не  ставилася,  навіть  іноді  п'ятірки  мала  за  диктанти.

   Коли  у  1991  році  проводився  референдум  про  підтримку  незалежності,  я  підтримала  рішення  нашої  Верховної  Ради.  І  це  було  щиро  і  відверто.  Чомусь  тоді  вірилося,  що  в  своїй  країні  ми  скоріше  наведемо  лад. 

     Майже  не  жалкувала  про  таке  рішення.  Хоча  іноді   заздрила  своїм  друзям-романтикам  (з  турклубу  "Романтик"  від  ОПІ),  що  вони  проживають  в  Росії.  Був  час,  коли  і  по   інформаційним   технологіям,  і  по   спробам  демократичних  перетворень  Росія  випереджала  Україну.  Але  це  було  доки  не  заарештували  Михайла  Ходорковського.    Негатив  в  бік  своєї  батьківщини  Росії  вперше  пішов  на  початку  1990-х,  коли  з  вуст  тодішнього  президента  Б.Єльцина  пролунали  нахабні  заяви  щодо  Криму.  Але  якось  потім  все  пом'якшилося. 

    Я  закінчила  істфак,  стала  вчителювати.  Історію  України  більш  свідома  стала  осягати,  коли  викладала  в  школі.  З  кінця  1990-х  спокійно  перейшла  в  школі  на  викладання  своїх  предметів  на  українській  мові.  І  не  розуміла  своїх  окремих  друзів  з  Одеси,  які  в  той   час  висловлювалися  з   засудженням  немов  би  насильницької  українізації  в  Одесі.  А  на  той  час  ще  80%  шкіл  в  Одесі,   і  такий  же   відсотків    шкільних  предметів  викладалися  російською.

     Не  все  в  історії  України  я  сприйняла  зразу.  Іноді  дуже  болісно  ставилася  до  русофобських  висловлювань  окремих  авторів.  Але  дуже  поважала  В'ячеслава  Чорновіла,  його  діяльність  в  Раді  та  в  Русі.  Але  Померанчеву  революцію  2004  року  не  підтримала,  тому  що   не  зрозуміла,  як  можна  було  довіряти  В. Ющенко.  Він  мені  не  сподобався  ще  з  моменту  відставки  з  посади  прем'єра.  І  у  той  час  я  ще  була  під  впливом  проросійського  телебачення.  Інтернет  тоді  лише  з'явився  в  нашому  домі.

   Зараз  я  остаточно  і  безповоротно  стала  українофілкою.  Я  виступаю  за  єдину  Україну,  її  незалежність  та  європейський  вибір.  Я  засуджую  дії  Путіна  та  російського  керівництва.  Мені  іноді  соромно  відчувати,  що  я  росіянка  за  походженням. 

    Я  визнаю  себе  громадянкою  тільки  України.  Я  не  хочу,  щоб  Одеса  та  інші  частини  моєї  країни  опинилися  в  складі  Росії.  І  я  намагаюся  робити  все,  що  в  моїх  силах,  щоб  цьому  протистояти.

   А  зараз  я  навіть  в  побуті  починаю  більше  використовувати  українську  мову. Інтерфейси  програм  та  інтернет-сервісів  я  перевела  також   на  українську.  Я  навіть  пости  на цьому  сайті  пишу  на  українській.  І  мене  до  цього  ніхто  не  примушує. 

   І  навіть  замовила  і  придбала  у  майстрині  з  Буковини  українську  вишиванку.  І  все  це   від   щирого  серця.  Бо  я  навіть  пишаюся,  що  живу  в  Україні. 

   А  за  всіми  цими  ознаками  та  за  критеріями  російської  пропаганди  я  -  "бандерівка".  Хоча  самого  Степана  Бандеру  я  поки  що  не  вважаю  стовідсотково  героєм.  Для  мене  ця  постать  дуже  неоднозначна,  як  і  діяльність   під  час  війни  ОУН-УПА.  Але  я  розумію  той  рух,  що  спочатку  поширився  в  Західній  Україні  проти  окупантів-росіян.  І  мені  огидні  проімперські    претензії  як  колишнього  СРСР,  так  і  сучасної  Російської  Федерації.